Феріде Рушіті: Ми дуже відкриті до інших можливостей співпраці з українськими організаціями

Нещодавно у Приштині відбулася презентація українського перекладу книги «Через біль — до сміливості», яка містить історії постраждалих від сексуального насильства під час війни в Косові. Цей проект народився у співпраці з Косовським реабілітаційним центром для жертв тортур (KRCT), а також платформами Pro Peace – Kosovo та UA Experts. Презентація відбулася під час міжнародного форуму Women.Peace.Security, який проходив під патронатом президентки Вйоси Османі.

Редакторкою української версії книги є виконавча директорка KRCT Феріде Рушіті. Вона 25 років очолює неурядову установу, що підтримує тих, хто вижив. Цього року докторку Рушіті та очолювану нею команду номінували на Нобелівську премію миру за надзвичайний внесок у просування прав людини, гідності тих, хто вижив, та зцілення постраждалих від війни громад.

Повне інтерв’ю тут:

The Geopost: Шановна Феріде, я хотіла б висловити свою повагу до вас та вашої багаторічної праці з захисту прав людини. Коли ви зрозуміли, що повинні допомагати тим, хто вижив?

Рушіті: Мій шлях у цій роботі розпочався у 1998-1999 роках. На той час я була молодою лікаркою, яка закінчувала спеціалізацію в Албанії. І я почала працювати в таборах для біженців із людьми з Косова, які втекли через жахливі події, людські втрати й тортури. А потім я зустріла дітей, які залишилися без батьків, людей, які були поранені, батьків без дітей, людей, які не знали, що сталося з їхніми найдорожчими. Але найболючіше було зустріти постраждалих від сексуального насильства. Чому? Ці жінки мовчали. Їм було так соромно, що вони не могли говорити. Вони просто просили мене надати їм якусь підтримку, бо деякі з них мали кровотечу. Тортури були не лише психологічними, а й фізичними. У них були шрами на тілі.

Тож, як молода лікарка, я намагалася підтримати їх, відправити якусь машину швидкої допомоги в табори, щоб просто якось підтримати їх. Звичайно, я не була готова мати справу з цією колективною травмою моєї нації. Але як молода лікарка, я намагалася зробити все можливе. Та невдовзі я зрозуміла, що моя місія лікаря у таборі вичерпана… Я маю на увазі, що насправді я не могла бути прото гастроентерологом. Тож я почала надавати їм медичну допомогу, зцілювати їх, вислуховуючи їх, відправляючи їх до поліклінік, намагаючись знайти членів родини, бо в деяких з них нікого не було поруч.

Таким чином я усвідомила, що коли приїду до Косова, я маю створити центр, де б ці жінки та дівчата почувалися в безпеці, отримали лікування, були уважно вислуханими без осуду й упередження. Де б їм дарували безумовну любов, бо їм після війни не вистачало підтримки від родини, від громади та суспільства взагалі.

The Geopost: Війна в Косові закінчилася в 1999 році. Але ті, хто вижив, отримали свій статус і допомогу від держави лише у 2014 році. Чому цей шлях був таким довгим?

Рушіті: Так, справді у 2014 році ми дійшли до їх визнання на рівні закону, але впровадження цього закону почалося у 2018 році. У Косові після війни, а також в інших суспільствах після війни, ми мали багато прославляння військових цінностей. Хоча люди, які загинули, люди, які воювали, зниклі безвісти, інваліди, ветерани, – вони мали своє ім’я та прізвище. Суспільство пишалося їхнім внеском.

Хоча ця частина суспільства (постраждалі від сексуального насильства – Ред.) була справді налякана під час війни, була найневидимішим болем у нашому суспільстві. Злочин зґвалтування за воєнних обставин скоюється таким чином, щоб змусити тих, хто вижив, замовкнути. Їх позбавляють автономії тіла та розуму. Не так легко продовжувати своє життя пізніше, особливо якщо ви також стигматизовані та упереджені у вашому суспільстві. Набагато краще справлятися мовчки та бути ізольованим у родині, ніж шукати підтримки чи бути публічним. Я вважаю, що після війни ми як суспільство не могли забезпечити їм належної підтримки.

Як неурядова організація, ми намагалися працювати непублічно, оскільки інші категорії жертв воєнних тортур також користувалися нашою програмою. Їхні двері були відкриті для нас, але нам не дозволялося ділитися інформацією у ЗМІ. Ми не мали змоги доносити ці історії до громадськості, оскільки стигма навколо цього злочину була настільки сильною, що заважала постраждалим звертатися до нашої організації, а також домагатися інших прав.

Тож протягом 15 років нам з нашою установою довелося боротися, щоб створити простір для того, щоб ці люди були визнані законом. У 2014 році нарешті постраждалі від сексуального насильства були визнані законом, і через чотири роки ми почали впроваджувати цей закон. Але в цей період нам також довелося тісно співпрацювати з установами, щоб встановити певні принципи, певні рекомендації та визнати цей злочин і тих, хто постраждав, через 15 років, що було нелегкою процедурою. Але нарешті у 2018 році ми почали отримувати перших постраждалих, яких визнала держава, і вони почали отримувати щомісячну пенсію.

Ця сума грошей не змінює їхнє життя, а є визнанням їхніх страждань, і це дуже важливо для життя постраждалих. Це підтвердження минулого, тому що в суспільстві, коли всі ставлять під сумнів ваше минуле, вас ганьблять та звинувачують у злочині, дуже важливо бути поруч, щоб висловити підтримку та визнати свій біль.

Тому, коли ця схема була запроваджена в нашому суспільстві, вона стала своєрідною соціальною справедливістю для постраждалих, для їхніх сімей, і вона дала їм більше можливостей брати участь в інших процесах, таких як вимагання справедливості.

The Geopost: Що ви відчули, коли вас номінували на Нобелівську премію?

Рушіті: Я думаю, що ця номінація була не лише для мене та моєї команди, з якою я працюю протягом цих 25 років, але й демонстрацією визнання та визнання стійкості 1100 осіб, які вижили, які працювали з нами, які довіряють нам, які зцілювалися та плакали разом з нами. Отже, для мене ця номінація – найбільша честь, яку установа може зробити одній людині чи організації. Але для мене було важливо, щоб ми вивели Косово на карту світу, тому що злочини відбувалися, тому що з боку сусідньої країни (Сербії – ред.) ці злочини заперечувалися. І було дуже важливо, щоб ці злочини тепер визнавалися також завдяки цій номінації.

The Geopost: Розкажіть про ваші стосунки з українськими постраждалими та організаціями громадянського суспільства, а також журналістами, які висвітлюють тему сексуального насильства під час війни в Косові.

Рушіті: Моя співпраця з українськими постраждалими почалась у 2019 році. Це була група з України, яка вже відвідувала Косово в той період часу з ідеями для обміну, для налагодження співпраці. Тоді ні українці, ні ми не знали, що через один чи два роки в Україні знову почнеться війна. Тому в нас був великий план. У нас був великий план щодо налагодження підтримки та передачі нестандартних знань до Києва, в Україну. Звичайно, після початку повномасштабного вторгнення така співпраця активізувалася, і ми почали працювати як з журналістами, так і з державними установами, з громадянським суспільством, а також з тими, хто вижив.

Мій перший контакт з журналістами відбувся, коли Асоціація журналістів Косова привезла медійників з України до Косова. Маючи досвід роботи в таборах для біженців, я добре розумію, що ці журналісти – перш за все люди. На них вплинула війна. Вони втратили членів родин, і багато хто з них не знає, що сталося з їхніми сім’ями. Тож психологія, мабуть, дуже тісно пов’язана з їхніми сім’ями, і ми намагаємося бути поруч, запропонувавши їм підтримку. Але ми визначили, що деякі журналісти мали здатності не лише писати статті. Вони мали художні здібності, здібності до малювання, і ми намагалися працювати з ними в різних вимірах. Але наша роль як громадянського суспільства полягала в тому, щоб навчити їх та підготувати їх до цієї здатності. Отож, коли б вони не були в Україні, вони будуть головними союзниками тих, хто вижив, тому що для ЗМІ дуже важливо бути поруч із цією вразливою групою.

У Косові ми працювали з медіа після війни, але у них такого досвіду не було. Тому досвід відбудови Косова має бути в Україні. Ті, хто вижив, потребують вас як журналіста там, потребують вашої підтримки. Незалежно від того, чи існує стигма в іншій формі, усе це пов’язане з вашою цілісністю. Це самостигма, яка виникає через те, що сталося. Тому цим жінкам потрібно висловитися, їх потрібно підтримати.

Потім ми почали співпрацювати з неурядовими організаціями. То був інший вимір. Ми обмінювалися досвідом на різних форумах. Мене багато разів запрошували поїхати в Україну, але через обставини та війну я не змогла бути присутньою, хоча форумів було багато.

Ми також зустрічалися з різними людьми з міністерств, установ, з питань гендерної рівності, просто щоб донести перспективу Косова, аби не повторити ту саму помилку тут, в Україні. Окрім отриманих уроків, також дуже важливо помічати будь-які помилки, які ми тут зробили. Наприклад документування свідчень про злочини в Косові, яке ми пропустили після війни. Тому я рішуче виступала за те, щоб звернути увагу на важливість документування в режимі реального часу. І слава Богу, що у вас є держава, яка має міжнародну підтримку. Тож, за наявності належної документації, психосоціальна підтримка має бути інтегрована. Це дуже важливо для будь-якої ініціативи, яку ви можете розпочати: від реабілітації, лікування, відшкодування, до доступу до правосуддя та встановлення правди. Я думаю, що якщо у вас є хороша документація про злочини, вона також послужить наступному поколінню, щоб дізнатися, що сталося під час нинішньої російсько-української війни.

The Geopost: Я вважаю, що досвід Косова дуже корисний для України. Одним із яскравих прикладів такої співпраці є презентація спільної книги українською мовою, яка відбулася в Косові. Як виник цей проект?

Рушіті: Дійсно, у нашій історії, перш ніж ми змогли публічно говорити про постраждалих від сексуального насильства – через стигму та упередження – ми намагалися представити ці історії через книги. Це був ще один спосіб винести правду на поверхню. Перша книга була присвячена історії жінок. Друга книга була присвячена історії чоловіків, але також згадувала сім’ю. А третя книга була присвячена чоловікам, які пережили травму.

Коли я обговорювала це з організацією UA Experts, ми вирішували, який формат книги ви хотіли б представити своєму суспільству. І, на мою думку, це був сміливий вибір і рішення, тому що вони обрали другу книгу «Через біль — до сміливості». Чому це так важливо? Тому що ця книга розповідає про динаміку травми в сім’ї. Не лише про наслідки для тих, хто пережив травму, але й про динаміку родини. Мушу сказати, що в Косові ми побачили, що не лише ті, хто вижив, страждають від посттравматичного стресового розладу, депресії та інших психологічних і психічних проблем. Їхні родини є частиною цих страждань, оскільки вони були присутні під час зґвалтування постраждалих.

Тож це був правильний вибір підвищити обізнаність в Україні та привернути увагу, зокрема, до родин, оскільки вони повністю перебувають у тіні. Ніхто їх не засуджує й не обговорює. Тож для мене це був чудовий вибір, але ми дуже відкриті до інших можливостей співпраці з українськими організаціями.

The Geopost: Російська пропаганда заперечує сексуальні злочини під час війни. Чому вона це робить?

Рушіті: Це робить не лише російська пропаганда. Усі злочинці, всі вороги використовують сексуальне насильство як зброю, найбруднішу та найдешевшу зброю, як інтегрований арсенал війни. Таким чином, вони змушують постраждалих мовчати, щоб вони просто не висловлювалися.

І якщо ми не просуваємо ці історії та не боремося за справедливість, ми якимось чином реалізуємо стратегію злочинців. І ми знаємо цю стратегію: вони заперечують злочин. Вони не хочуть визнавати злочин. Але наша місія, наш обов’язок, як активістів, — донести цю історію до аудиторії, надати можливість постраждалим домагатися справедливості, щоб присоромити та звинуватити тих, хто відповідальний за цей злочин, а не самих постраждалих.

І ми повинні робити це разом, тому що сьогодні Сербія також заперечує це так само. Вони не хочуть визнавати факт. Та якщо ви не визнаєте правду та минуле, ви ніколи не зможете побудувати своє майбутнє.

Я вважаю, що Україна зараз робить велику справу, підтримуючи постраждалих на шляху до правосуддя, документуючи ці історії. І ця історія викриє та присоромить Росію за всі ті звірства, які вона чинить над невинними людьми, над невинними й беззахисними жінками та дітьми. І ми повинні боротися за це, тому що знаємо, що ворог завжди заперечує.

/The Geopost