Європейська ілюзія Сербії та авторитарна реальність Вучича

Поки українські солдати та цивільні особи хоробро віддають свої життя, борючись за своє право на європейське майбутнє та проти насильницьких спроб повернути їх у темряву російського тоталітаризму, лідер корумпованого режиму в Сербії діє у прямо протилежному напрямку. Незважаючи на безжальну географію та той факт, що єдине можливе майбутнє для Сербії – це те, яке пропонує членство в ЄС та НАТО, Александар Вучич наполегливо ставить під сумнів серйозність геостратегічних та національних інтересів власної країни.

Усвідомлюючи, що в європейській родині народів немає місця авторитарним та корумпованим режимам, Вучич зробив усе, щоб зберегти ілюзію європейського шляху Сербії, намагаючись назавжди утримати країну на цьому шляху без кінцевої мети та пункту призначення. Вважаючи себе сучасним сербським Мойсеєм, який 40 років вестиме свій народ пустелею, щоб якомога довше відкласти прибуття в «обіцяну землю», де не буде місця для нього та його влади, Вучич успішно грав у цю гру до того моменту, коли ЄС продемонстрував свою незаперечну рішучість розширитися на Західні Балкани до 2030 року. З цього моменту опір режиму Вучича європейській інтеграції став відкритим, а загравання з ренегатськими авторитарними режимами зі Сходу стало головною віссю фальшивого нейтралітету та шизофренічної політики чотирьох стовпів. Ця рішучість рерадикалізованого Вучича супроводжується тотальною пропагандою режиму проти ЄС та європейських демократичних цінностей. Важливий поштовх у цьому напрямку режиму Вучича надала перемога Дональда Трампа та сумнів у раніше беззаперечній відданості США розбудові та збереженню демократії у світі. Сподіваючись, що в шумі, створеному серед трансатлантичних союзників, він знайде простір для продовження своєї стратегічно неорієнтованої політики, Вучич звернувся до Пекіна та Москви, повністю ігноруючи той факт, що понад 80% сербської економіки залежить від співпраці з ЄС, і що переважна більшість пенсій та зарплат усіх у Сербії походять саме з цієї економічної діяльності.

Наскільки життєво важливі відносини з ЄС для маленької Сербії, свідчить також той факт, що за відсутності європейських інвестицій, проголошене економічне зростання Сербії повністю розтануло; інфляція майже зрівняла внутрішні ціни з європейськими, тоді як зарплати та купівельна спроможність населення залишилися на європейському рівні. Водночас, через поширену корупцію, придушення свободи ЗМІ та постійне перешкоджання процесу нормалізації відносин з Косово, Сербія опинилася в глухому куті на своєму хибному європейському шляху – без відкриття Кластера 3, без коштів Плану зростання Західних Балкан та без подальшого просування політичного діалогу з Брюсселем. Зіткнувшись із когнітивним дисонансом між своїми радикальними фантазіями та реальністю, Вучич вирішив повернутися до 1990-х років, періоду, коли він формувався в тіні свого політичного батька, Воїслава Шешеля. Ігноруючи незаперечні факти про майбутнє Сербії, Вучич опинився на ярмарку диктаторів у Пекіні, де його принизили, але який, тим не менш, служив йому для внутрішнього вжитку та відчайдушних зусиль зупинити повний крах його хиткого режиму. Все це за рахунок національних інтересів Сербії, які він почав безжально розпродавати в пошуках підтримки російських та китайських правителів. Цим самозвеличуючий шахіст по суті стримав себе, остаточно вирішивши долю своєї влади. Тепер залишається лише, щоб залізний закон детермінізму привів цей передбачуваний процес до єдино можливого кінця: його політичного кінця!

/The Geopost