У престижному американському виданні чергова спроба виправдати російське суспільство

Західна авдиторія давно захоплюється дослідженням “загадкової російської душі”, і ця стаття – чергова спроба занурити читача у настрої російського суспільства. Результати трьох досліджень про ставлення до війни, які проводила PS Lab, нібито відрізняються від офіційної статистики. Приміром, дані опитування, проведеного російським аналітичним “Левада-центром”, свідчать, що війну підтримує 77 % росіян. Але стаття The New Yorker ставить ці дані під сумнів, мовляв, під страхом утисків та ув’язнення не всі готові говорити, що думають насправді.

До такого висновку в PS Lab прийшли, коли провели перше опитування. Вони взяли 30 інтерв’ю після початку повномасштабного вторгнення. Зі слів соціологині, яка їх розшифровувала, в телевізорі показують картинку підтримки війни, натомість в інтерв’ю люди “були вражені війною, недовірливі, сумували”. Від того соціологині “полегшало”, бо “це були росіяни, яких вона знала: глибоко стурбовані мораллю та етикою, але водночас відсторонені від політики”. Друга хвиля інтерв’ю пройшла після мобілізації в Росії.

Третя хвиля була влітку та восени 2023 року. Власне про неї детальніше і розповідає The New Yorker. Для аналізу три соціологині із PS Lab вирушили до різних регіонів Росії: у містечко на Уралі, до Бурятії та Краснодарського краю. Вони пробули там близько місяця, спілкуючись із місцевими жителями, але не розкриваючи, що проводять соціологічне дослідження.

Автор статті створює атмосферу небезпеки, наголошує, що жінки поїхали працювати “під прикриттям”. Особливу увагу приділяють ризикам їхньої роботи: наприклад, у Краснодарі одна з респонденток після згадки інтерв’юерки, що “Путін розпочав війну”, пригрозила викликати людей, які “за Путіна вас розірвуть”. Ці деталі подані так, щоб представити їхню роботу як героїчну місію в пошуках правди.

Особливу увагу привертає вибір Бурятії як одного з регіонів для дослідження. Цей регіон часто називають лідером за кількістю загиблих у війні, а слово “бурят” стало синонімом воєнного злочинця в Україні.

Одна із соціологинь для дослідження пішла волонтерити до центру, де плетуть маскувальні сітки. Спілкуючись із жінкою про вибір кольорів для сітки, соціологиня раптом висновує, що перед нею — “громадянське суспільство, на яке так сподівалися багато росіян”. Утім, вистачає розуму зауважити, що це “суспільство”, яке займається виготовленням сіток для російських снайперів, щоб вони могли ефективніше вбивати українців.

Звіт PS Lab говорить, що нібито лише 10-15% рішуче підтримують війну, 10-15% виступають категорично проти, а більшість — невизначена або займає “нейтральну” позицію. У тексті є спроба пояснити їхню поведінку: страхом, безпорадністю, відсутністю віри в демократичні зміни тощо. Такий підхід зміщує акцент із реальних злочинів російської держави та її громадян на співчуття, що, мовляв, вони теж “жертви”.

Власне темою “жертв режиму” і завершується стаття. У фіналі автор розповідає, як дослідження вплинуло на сприйняття соціологинями російського суспільства. Для однієї два роки інтерв’ю погіршили її ставлення. Для іншої – досвід роботи в Бурятії став “емоційно складним” через те, що її власні батьки підтримують війну. А спілкування з “доброзичливими жінками”, які роблять сітки для російських снайперів, змусило її замислитися над “природою зла”. Третя ж дослідниця побачила людей, “сповнених розгубленості, страху та гніву”.

Під час розмов про воєнні злочини вони спочатку відсахувалися й захищалися, але соціологиня пояснила їм, що вони також є “жертвами” – не через Україну, а через власний уряд, “який посилав їхніх синів і чоловіків на смерть”. Автор завершує думкою, що спілкування з дослідницями допомогло росіянам ставити під сумнів сенс війни. Однак ці сумніви так і не трансформуються в активні дії, бо, як зазначається, вони ще “не готові до цього”.

Головна проблема статті в тому, що мовчазна згода більшості росіян в тексті зображена як “невизначеність”, “складність” або “відстороненість”. А проте вона не менш небезпечна, ніж відкрита підтримка війни. Ця група людей створює пасивний фундамент, на якому тримається репресивний режим. Через свою бездіяльність вони фактично сприяють його злочинам. Автор або не помічає цього, або навмисно ігнорує. Він зосереджується на “внутрішніх суперечностях” нейтральних росіян, створюючи враження, ніби ці люди кращі за тих, хто відкрито підтримує війну, лише тому, що не мають чіткої позиції. Однак мовчання в умовах війни стає схваленням, навіть якщо воно продиктоване страхом або байдужістю.

Хто є цільовою авдиторією дослідження нескладно здогадатися, якщо зауважити, що всі три звіти були перекладені англійською мовою (перший ще й надрукували у вигляді книги у 2022 році).

Автором статті The New Yorker є Кіт Гессен – журналіст і письменник, який давно живе в США, але народився він у Москві й звали його тоді Костянтином. Він є братом журналіст/ка Маші Гессен (говорячи про себе, вживає займенник “вони”). Вони так само пишуть до The New Yorker і відомі своєю критикою Путіна. Вони позиціюють себе як прихильників демократії та прав людини. Водночас Гессен не вперше потрапляють в епіцентр уваги через неоднозначну позицію щодо України.

У лютому 2024 Маша Гессен написали статтю до The New Yorker під назвою “Українська демократія в темряві”, де розповідали, що нині демократичні інститути в Україні припинили свою діяльність, реформи загальмувалися, а корупція залишилася невикоріненою. Чи знайшлося в цьому повчальному тексті місце причині цих викликів? Звісно, ні. У тексті відсутня будь-яка критика російської агресії. Такий наратив викликав обурення серед українців, бо створювалось враження, що Україна сама винна у зазначених проблемах. Парадоксально також, що представники країни, яка не змогла побудувати демократичні інститути у себе, вчать інших, як повинна виглядати демократія під час війни.

Статті Гессенів та подібні публікації у впливових західних медіа дедалі частіше стають інструментом просування наративів, які представляють російське суспільство не співучасником злочинів режиму, а жертвою. Такий підхід не лише знімає акцент з їхньої відповідальности за війну, але й створює хибне враження, ніби вони лише пасивно страждають. Чому вони так діють, пояснив Тімоті Снайдер, історик і професор Єльського університету. Це типова поведінка людей із імперським мисленням — дегуманізувати реальних постраждалих і претендувати на їхню роль

Читайте: У темпі Шульман: як російська політблогерка просуває на Заході імперські наративи