“Світ без журналістики та фактчекінгу — саме те, до чого нас намагаються підштовхнути певні сили”, – Арва Деймон

Людство опинилось перед серйозним викликом. Мораль, цінності та принципи, на яких будується світ, поступово руйнуються. Та журналісти не можуть залишатися осторонь. “Ми маємо зробити все, щоб протистояти цьому”. Ці слова належать Арві Деймон — американській журналістці й кінодокументалістці сирійського походження. Її спеціалізація – висвітлення воєнних конфліктів на Близькому Сході та в Північній Африці. 

На запрошення Асоціації журналістів Косова Арва Деймон побувала у Приштині. Вона привезла свою документальну стрічку “Підйом на вершину”. У ній ідеться про чотирьох людей із різних країн, які вціліли під час війни та разом підкорюють Кіліманджаро.

Перед прем’єрою Арва зустрілася з журналістами, щоб поговорити про своє життя, кар’єру та досвід роботи в гарячих точках. Вона поділилася, що вважає рідними одразу дві мови — англійську й арабську, адже її мати сирійка, а батько американець. Ця двомовність і приналежність до двох світів — східного та західного — не раз ставали їй у пригоді.

Останні 20 років вона провела в зонах бойових дій. Саме цей досвід у 2015 році привів її до рішення, що треба робити щось більше, ніж просто повідомляти новини. Так з’явилася її благодійна організація INARA.

Її увага зосереджена на підтримці постраждалих родин із охоплених війною країн, серед яких Палестина, Сирія, Афганістан, Ірак, Ліван та інші. Благодійність стала для Арви способом діяти, а не просто спостерігати за тим, що відбувається. Це усвідомлення прийшло у 2007 році, коли Арва Деймон робила репортаж про Ірак для CNN. Тоді й познайомилася з маленьким хлопчиком на ім’я Юсуф.

“Це був один із найтемніших періодів в історії країни — пік міжконфесійної громадянської війни, що поєднувалася з боротьбою проти американців, діяльністю Аль-Каїди та шиїтських угруповань, – ділиться Арва Деймон. – Але, здавалося, нікому не було до цього діла. Ми в редакції часто чули, що Ірак більше не хвилює людей. Це було боляче, але ще важче було нашим іракським колегам.

Одного дня до нашого офісу прийшов батько Юсуфа. Він показав нам фото свого маленького сина та благав про допомогу. Ми пояснили йому, що, як журналісти, можемо лише розповісти його історію, хоча й не були впевнені, чи це щось змінить.

Коли батько привів Юсуфа до нас у багдадське бюро CNN, я побачила хлопчика, який сидів на кухні. Його обличчя було схоже на маску зі шрамів — настільки жорстких, що він не міг навіть нормально відкрити рот. Він намагався їсти рис, але міг запихати лише кілька зерен між губами. Йому було всього п’ять, і він був сповнений гніву, який не міг описати чи висловити.

Якось, стоячи біля свого будинку, Юсуф став жертвою жорстокого нападу — невідомі в масках облили його бензином і підпалили. Вогонь обпік його обличчя та руки, коли він намагався загасити полум’я.

Ми розповіли його історію, не знаючи, як на неї відреагують. І раптом відгук був приголомшливим. Глядачі з усього світу захотіли допомогти. Це був один із найкращих днів у моїй журналістській кар’єрі. Якщо б усе, що я зробила в житті, зводилося до цього моменту”.

Історія іракського хлопчика зворушила людей, незалежно від їхньої релігії, національності чи походження. Урешті-решт Юсуф отримав необхідну допомогу та разом із родиною переїхав до США.

Арва каже: коли ви працюєте у просторі війни — чи то як журналіст, чи в гуманітарній сфері — ви помічаєте багато спільного між цими напрямками. Основні виклики схожі: глядацька апатія, дегуманізація як тих, хто розповідає історію, так і тих, кому намагаються допомогти. Крім того, є геополітичні сили, які або перешкоджають висвітленню правди, або блокують гуманітарну допомогу, використовуючи це як елемент у своїй грі.

“Хоча я сирійська американка, мене сприймають як західну журналістку. І мій досвід роботи на західну мережу, безумовно, дуже відрізняється від того, що могли б пережити інші. Я усвідомлюю, що мені пощастило — переді мною було покоління жінок, які зруйнували багато бар’єрів, відкривши для нас шлях”, – відповідає вона на запитання, чи доводилося потерпати через гендерні стереотипи в професії.

Арва радить колегам, які висвітлюють воєнні конфлікти, “навчитися не піддаватися емоційній істерії”. Важливо глибоко розуміти контекст події, вміти відрізняти причини й наслідки, аби не вводити в оману суспільство.

Дезінформація — це не просто випадкові фейки, а продумана стратегія, яка формується задовго до війни чи конфлікту, підкреслює журналістка.

“Це одна з найскладніших речей зараз. Тож нам потрібно бути дуже чутливими до психологічних операцій, які проводять не тільки тролі чи боти в соціальних мережах, а й уряди та військові. Це ретельно продумана стратегія, яка вводиться в дію задовго до початку війни чи конфлікту”, – каже Арва Деймон.

Я запитала Арву про майбутнє журналістики в нових умовах, коли світопорядок зламаний, а аудиторія в умовах гібридних воєн потребує якісної інформації.

Вона відповіла:

“Ми боремося за своє існування. Світ без журналістики та фактчекінгу — саме те, до чого нас намагаються підштовхнути певні сили. Ми зазнаємо атак з різних боків: уряди хочуть підірвати довіру до нас, бо їм не подобається, що ми розповідаємо правду. Фінансування скорочується, журналісти отримують погрози. Люди дедалі більше отримують інформацію із соціальних мереж. Навіть освічені люди часто посилаються на Instagram як на джерело, і це лякає. Ми перебуваємо у безперервній битві не просто за професію, а за саму суть людяності. І саме на нас лежить відповідальність зробити все можливе, щоб цьому протистояти”.

Людмила Макей, фото з фейсбук-сторінки Arwa Damon

/The Geopost