
Навіть після початку повномасштабного вторгнення Росії більшість європейських науковців і досі розглядають Україну через відносини Заходу з Росією, а не як суб’єкта міжнародних відносин. Змінити ситуацію мають не лише українські політики, а й діаспора, яка активно представляє у світі Україну, її історію, традиції та цінності.
Про це в інтерв’ю The Geopost розповіла докторка філософії Аліна Ничик. Вона працювала в Європейських інституціях у Брюсселі, нині науковиця Цюріхського університету прикладних наук (ZHAW).
Нещодавно вийшла друком її книга “Відносини України з Росією і Євросоюзом. Непорозуміння в іноземній політиці під час війни у 2014 – 2015 роках”.
Інтерв’ю повністю:
Аліна Ничик: Цього літа, на конференції в Амстердамі, я познайомилася з послом Республіки Косово в Королівстві Нідерландів. Я поділилася з ним, наскільки мене вражає Косово, і сказала, що, якби була можливість, із радістю приїхала б знову. Через кілька місяців він повідомив: “Є така можливість, ми організовуємо “Ульпіана форум” — форум діаспори, на який запрошують гостей із різних країн світу”. Минулого року їх було 20, а цього року вже понад 30, більше 200 гостей. Форум присвячений діаспорі, її важливості, а також тому, як громадські організації, бізнес і політики співпрацюють із діаспорою. Мене запросили як модераторку на цей форум.
На жаль, в Україні діаспора історично сприймається дуже негативно, починаючи ще з Радянського Союзу. Я була вражена, наскільки в Косові розвинена співпраця з діаспорою, і не лише тут, а й у багатьох інших країнах. На форумі були міністри та високопосадовці, які займаються діаспорою. В інших країнах, навіть таких невеликих, як острів Сент-Люсія, є міністерства, відповідальні за діаспору. В Україні ж це залишається табуйованою темою. Людей, які виїхали, часто вважають зрадниками, які не хочуть працювати на благо країни. Не визнають, що в багатьох випадках перебування за кордоном дає можливість зробити для України набагато більше, ніж це можна було б зробити, перебуваючи вдома.
Наприклад, я можу розповісти про свій досвід. Я науковиця, закінчила докторантуру в Манчестерському університеті. Зараз продовжую свою наукову діяльність у Цюриху, займаюсь дослідженням України. Університети різних країн надають мені гранти на проведення інтерв’ю і досліджень. Я займаюсь темою російсько-української війни та української зовнішньої політики. Це мало досліджувана тема в світі, бо більшість науковців вивчають Україну через відносини Заходу з Росією, а не як суб’єкта міжнародних відносин. Зараз мені надається можливість проводити дослідження, які в Україні через брак фінансування в науці не здійснюють. Тому я роблю це за кордоном, щоб розповідати про Україну.
Це один аспект. Інший — моя діяльність як громадської активістки в різних організаціях. Наприклад, коли я була в Брюсселі, організовувала конференції, щоб просувати співпрацю України з Євросоюзом. В Україні не було можливості це організовувати.
Моє останнє дослідження, як науковиці, стосувалося питання, чому Європейський Союз надав Україні статус кандидата в члени. Я з’ясувала, що велика роль у цьому була в української діаспори, українців за кордоном, які активно просували імідж України. Коли українські політики відвідували європейські країни, вони часто не мали належних контактів із місцевими політиками, не знали, з ким зустрічатися чи що робити. І саме українці, або через неурядові організації, або індивідуально, організовували ці зустрічі. В контексті моєї теми української зовнішньої політики я бачу, що українці за кордоном вже є учасниками цієї політики. Правда, їхня праця залишається неоплачуваною, і вони не є частиною офіційних структур, але вони мають значний вплив. Багато європейських політиків і українських науковців відзначають, що велику роль у тому, що Україна отримала статус кандидата в члени ЄС, відіграли українці за кордоном. Тому ми бачимо реальні результати, навіть у такому важливому кроку для нас, як статус кандидата до ЄС. Я б дуже хотіла, щоб нас перестали сприймати як ворогів.
Я маю з собою свою книгу. Це дослідження відносин України з Євросоюзом і Росією під час першого року війни — закордонна політика 2014-2015 років. Одна з глав присвячена історії української політики від здобуття незалежності до 2014 року, аналізу діяльності різних президентів та розвитку відносини між Україною, Росією і ЄС. Україна завжди опинялась між двох вогнів.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я якраз закінчувала свою докторантуру в Манчестері. Все так змінилося, що здавалось, ніби моя робота вже не має значення. Але згодом я зрозуміла, що багато аспектів у відносинах Україна-Росія-ЄС залишились незмінними. Деякі речі змінились, інші — ні. В епілозі я додала коротке порівняння з першим роком війни.
Наприклад, одне з того, що не змінилось, — це нерозуміння Росії. Як і перед анексією Криму ніхто не вірив, що це може статися, так само ніхто не вірив у можливість вторгнення Росії в Україну. Навіть після того, як американська розвідка оприлюднила свої дані, європейські та українські політики все одно не вірили, що Росія може піти на таке. Невіра в мотиви Росії, у її стратегію та в очевидні факти була присутня. Путін та російські дипломати відкрито заявляли про наявність військ, але все одно ніхто не вірив, що Росія наважиться на вторгнення.
Ще одна річ, яка не змінилась, — це роль українського громадянського суспільства та українців в армії. У 2014 році українці самоорганізувались і створили добровольчі батальйони. У 2022 році (після початку великої війни – Ред.) роль громадянського суспільства знову стала надзвичайно важливою. Ці дві речі залишились незмінними.
The Geopost: Перш ніж в Україну зайшли російські танки, в Україні багато років пропагувалася російська культура. Російська культура і пропаганда просочуються в інформаційний та культурний простір Європи. Чи має, наприклад, Швейцарія антидот проти російської пропаганди?
Аліна Ничик: Після початку повномасштабного вторгнення Росії багато російських каналів, зокрема Russia Today, були заборонені в європейських країнах. До вторгнення навіть не велося серйозних дискусій про можливість такої заборони. Швейцарія, хоч і є нейтральною країною, де громадяни дуже цінують свій нейтралітет і звикли до різноманітності інформаційних джерел, також змінила свою позицію. Хоча вона не є членом ЄС, Швейцарія підтримала санкції проти Росії через війну, прийняла українських біженців і прийняла відповідні заходи в інформаційній сфері.
Коли я дивлюсь новини німецькою, бачу досить об’єктивні наративи, а не проросійську пропаганду. Однак бувають і інші ситуації. Наприклад, один український артист, не пам’ятаю його ім’я, мав приїхати виступати в Цюрих. Російське лобі домоглося того, що концерт заборонили через нібито праворадикальні погляди, бо він мав фото з бійцями полку “Азов”. Також був випадок із кінофестивалем, де планувалося показати російський фільм, який зображував російських солдатів як невинних людей. Фільм був створений російською журналісткою, колишньою співробітницею Russia Today. Організатори фестивалю заявляли, що хочуть показати різні точки зору. Але врешті-решт, завдяки зусиллям українців, цей фільм зняли з програми.
Як бачимо, іноді процеси йдуть у різні напрямки. Але мені здається, швейцарці починають розуміти, що відбувається, і навіть заборонили російські активи. Це, на мою думку, правильний крок, і дуже приємно бачити, що Швейцарія так реагує.
The Geopost: Російська пропаганда активно просуває наратив, що світ і Європа вже втомилися від повномасштабної війни в Україні. Чи відповідає це дійсності?
Аліна Ничик: У різних країнах ситуація відрізняється. Наприклад, в Австрії ми праворадикальні сили здобули перемогу на виборах. Одним із їхніх основних лозунгів було: «Закінчити війну, ми не хочемо війни». Я сама, коли жила в Австрії, була свідком протестів проти санкцій щодо Росії: мовляв, ми нейтральна країна і не хочемо санкцій. Хоч Австрія і є частиною ЄС, вона підтримала санкції проти Росії. Австрія — бідніша країна, ніж Швейцарія, і люди більше відчувають підвищення цін і соціальні труднощі. Українські біженці отримують допомогу, що також створює певну напругу серед місцевого населення. Тому в Австрії можна спостерігати певну втому від України.
Швейцарія — багатша країна, і там ці проблеми не так відчутні. Але навіть там іноді виникають моменти, коли, скажімо, українці з дорогими автівками чи отриманням квартир, яких не вистачає місцевим, викликають обурення серед населення. Звісно, окремі випадки можуть використовуватися для формування певної точки зору. Та в інших країнах, особливо у Східній Європі, є розуміння загрози з боку Росії, і ніхто не хоче її перемоги.
The Geopost: Однією з перших зрозуміла серйозність загрози з боку Росії Республіка Косово. Чи бачите ви перспективу зближення наших країн на офіційному рівні?
Аліна Ничик: Я думаю, так. Косово дуже сильно нас підтримує. Це неймовірно, як маленька країна зі своїми проблемами може бути такою проукраїнською. Мені завжди приємно сюди приїжджати. Відносини між нашими країнами постійно розвиваються. Але поки Росія існує в нинішньому вигляді, з диктатором Путіним, і поки окуповані Крим та Донбас, – я думаю, Україні буде важко визнати Косово. Ми маємо спільну проблему, і нам треба її вирішити. Якщо Росія і Путін зникнуть, то й Сербія не буде більше такою загрозою на Балканах. Тому, на мою думку, нам треба перемогти цю спільну загрозу, і Косово це розуміє.
/The Geopost