Від пропаганди Мілошевича до політики Вучича: чи повертається той самий сценарій?

Візит Александара Вучича до долини Прешево 22 серпня був не просто зустріччю з громадянами. Те, як розгорталася розмова, скарги, озвучені перед камерами, та відповіді президента Сербії створювали враження політичної сцени, знайомої з історії Сербії 80-х та 90-х років – створення відчуття небезпеки, ідентифікація етнічного «іншого» та представлення лідера як останнього захисника нації.

Саме в цьому полягає найбільша схожість між нинішньою політикою Вучича та політичною спадщиною Слободана Мілошевича.

Вучич не є політиком, який походив з-поза меж системи Мілошевича. Він був частиною політичної еліти того періоду та обіймав посаду міністра інформації в уряді Сербії за часів режиму Мілошевича. У той час державний інформаційний апарат та пропаганда відігравали центральну роль у контролі публічного наративу, демонізації опонентів та створенні відчуття постійної загрози Сербії.

Сьогодні методи можуть бути складнішими, але політичний механізм здається подібним.

У Прешевській долині, регіоні, де албанці становлять більшість населення, скарги на албанців, які працюють у державних установах, були представлені як проблема сербської громади. Проблема полягала не в конкретному випадку дискримінації чи порушення закону, а в самому факті того, що албанці мали роботу, працювали в поліції чи муніципальній адміністрації та використовували свою мову.

Це один із найвідоміших прийомів політичного націоналізму: нормальна реальність у багатоетнічному суспільстві подається як загроза.

Коли албанці становлять більшість у певній місцевості, їхня зайнятість у місцевих установах не обов'язково є свідченням «взяття під контроль». Однак, якщо це постійно представляється громадськості як проблема, створюється враження, що сербська громада втрачає територію, вплив і безпеку.

Саме цю політичну мову Мілошевич перетворив на один із найпотужніших інструментів свого піднесення.

Наприкінці 80-х років мобілізація сербського націоналізму була побудована на твердженні, що серби в Косово зазнають загроз та утиску. Масові мітинги, емоційні свідчення та індивідуальні скарги перетворилися на політичні інструменти. Людина, яка скаржилася перед натовпом, перестала бути просто громадянином. Вона стала свідченням ширшого національного наративу.

Вучич у Прешево опинився в ситуації, що нагадує саме цю модель.

Громадяни скаржаться. Албанців представляють як проблему. Албанську мову представляють як проблему. Хтось пропонує насильство проти албанця лише тому, що він не розмовляє сербською. А президент, замість того, щоб чітко перервати таку риторику, продовжує діалог у тих самих політичних рамках.

Це найважливіша частина епізоду.

Демократичний лідер міг би негайно перевести дебати на питання права, співіснування та поваги до прав громад. Однак Вучич вирішив втрутитися в дискусію, заявивши, що албанці знають сербську, але «не хочуть нею розмовляти».

Таким чином, це питання більше не залишається дебатами про комунікацію чи адміністрування. Воно набуває політичного виміру: албанця представляють як людину, яка свідомо відкидає інтеграцію та кидає виклик більшості в державі.

Це важлива відмінність. Сучасній пропаганді не завжди потрібно вигадувати відверту брехню. Часто достатньо взяти елемент реальності, вирвати його з контексту та надати йому бажаного політичного значення.

Але епізод у Прешево мав ще один, можливо, навіть більш значущий елемент: надзвичайну персоналізацію влади.

Коли громадянка запитує, що робитимуть серби після того, як Вучич перестане бути президентом, вона вже не говорить про інституції. Вона не запитує про уряд, закони чи державні механізми. Вона запитує про окрему людину.

Це ознака політичної системи, побудованої на фігурі лідера.

Посил, який створюється, простий: держава сильна, поки є лідер. Без нього громада залишається вразливою.

Це також знайома формула з популістських та авторитарних режимів. Лідер представлений не лише як президент чи прем'єр-міністр, а й як особиста гарантія виживання нації.

Чим більше інституції слабшають у сприйнятті громадськості, тим більш необхідним стає лідер.

Ось тут і виникає великий парадокс Вучича.

Він роками створював імідж сучасного, прагматичного лідера, прийнятного для Заходу. Сербія під його керівництвом підтримувала відносини з Європейським Союзом, Сполученими Штатами, Росією та Китаєм. Вучич часто грав роль політика, який може розмовляти з усіма сторонами.

Але у внутрішній політиці, особливо в моменти кризи, він часто повертається до найдавнішого інструменту балканської політики: націоналізму та погроз.

І час візиту до Прешево не позбавлений значення.

Сербія переживає період серйозної внутрішньої напруженості. Масові протести та студентські рухи вже давно ставлять під сумнів правління Вучича. Звинувачення в корупції, тиск на ЗМІ, політичний контроль над інституціями та зв'язки владних структур з організованою злочинністю призвели до серйозної кризи довіри.

У таких ситуаціях націоналізм може слугувати інструментом для зміни фокусу.

Замість публічних дебатів, зосереджених на корупції, протестах чи політичній відповідальності, увага може переключитися на «національну небезпеку». Албанець, косовар, опозиція, протестувальник чи «іноземний ворог» можуть стати частиною наративу, який ставить лідера в центр як захисника.

Історія Мілошевича показує, що ця стратегія може працювати деякий час. Але вона також показує її межі.

Мілошевич використовував націоналізм для консолідації влади, мобілізації прихильників та просування політичного проєкту, який зрештою призвів до війн, міжнародної ізоляції та руйнувань. Зрештою, націоналізм, який допоміг йому піднятися, не зміг врятувати його від падіння.

Вучич — це не Мілошевич, а Сербія 2026 року — це не Сербія 90-х років. Міжнародний контекст, сербське суспільство та засоби влади змінилися. Однак, деякі політичні механізми, здається, збереглися.

Створення страху. Націоналізація соціальних проблем. Використання меншин як мобілізуючої теми. Контроль наративу. Нападки на критиків. І понад усе, представлення лідера як людини, без якої держава не може функціонувати.

З цієї причини питання, яке виникає з огляду на події в Прешево, є глибшим, ніж просте порівняння двох політиків.

Чи використовує Вучич політичну спадщину Мілошевича як посібник з виживання при владі?

Або, як іронічно підказує сама політична сцена Сербії, цей сценарій колись написав Мілошевич, а сьогодні його інтерпретує одна з людей, які політично сформувалися в його системі?

Зрештою, історія може й не повторитися в тій самій формі. Але іноді вона повторюється через ті самі механізми, ту саму мову та ту саму потребу у владі, щоб створити страх, аби лідер міг представити себе як рятівника.