Тридцять років тому у Сребрениці сербсько-югославські сили стратили понад 8000 боснійських мусульман

На безмежному зеленому полі, куди не кинеш оком, біліють мармурові стовпчики-пам’ятники. Кожен символізує страчене людське життя. Тут, у містечку Сребрениця (Боснія і Герцеговина), у липні 1995 року сталася різанина, яку міжнародні суди визнали актом геноциду та одним із найбільших воєнних злочинів у Європі після Другої світової. 

Протягом тижня сили Армії Республіки Сербської під керуванням Ратка Младича вбили понад 8000 хлопчиків і чоловіків із родин боснійських мусульман. У цей же час у селі Поточари дислокувався голландський підрозділ міжнародної миротворчої місії ООН, який мав би запобігти різанині. Але цього не сталося…

Азіру Османовичу вдалося дивом уціліти. Ми познайомилися восени минулого року, коли я вдруге відвідала Сараєво, і наші колеги з BIRN BIH організували поїздку в Меморіальний центр Сребрениці. Азір, люб’язний  чоловік із втомленим поглядом, був нашим гідом. У 1993 йому було одинадцять, коли почались етнічні чистки. У 1995 році загинули батько, брат, дядько, дідусь та інші родичі. Молодший брат, який пережив різанину, вкоротив собі віку через три роки після закінчення війни. Мати, не витримавши випробувань, втратила психічне здоров’я.

Від цих деталей сімейної історії холоне кров, Азір же переповідає їх тихим, безбарвним голосом. В його словах уже немає розпачу, натомість відчувається спокій і рішучість. Він давно опанував свої емоції, та відблиски пережитого відображаються в його чорних, як ніч, очах.

Нині Азір Османович працює керівником музейно-архівної команди. Понад 15 років він займається пошуком і препохованням зниклих безвісти. Каже, що лише торік зміг ідентифікувати й поховати фрагменти тіла свого двоюрідного брата. Про місце поховання батька й досі нічого невідомо, так само як залишається невідомою доля ще понад тисячі жертв різанини.

“Усе своє доросле життя я присвятив збору матеріальних та документальних свідчень про життя та зникнення моєї громади: боснійської мусульманської громади на північному сході Боснії”, – каже Азір Османович.

Він вказує на викарбуване на білому камені число 8372.

“Це кількість жертв геноциду в Сребрениці, – каже він. – На меморіальній стіні ви можете побачити імена загиблих. Більшість із них були вбиті в період з 11 до 19 липня 1995 року. Їхні тіла вантажили на вантажівки й вивозили до заздалегідь підготовлених місць поховання”.

Пізніше ці могили розривали екскаваторами, бульдозерами й іншою технікою. Залишки тіл знищували або переміщували до нових, розкиданих по всій місцевості масових поховань. Таким чином сербські вояки намагалися знищити сліди своїх злочинів.

“Сьогодні майже неможливо зібрати останки загиблих повністю, – пояснює Азір. – Часто частини одного тіла знаходять у трьох і більше різних місцях. Саме тому процес ідентифікації триває десятиліттями”.

Станом на жовтень 2024 року на цвинтарі було поховано 6765 жертв. Ще 233 поховані в інших місцях, бо родини вирішили віддати останню шану своїм близьким у рідних громадах, наприклад, у Сараєві чи навколишніх районах. Більше ніж 100 людей досі вважаються зниклими безвісти. Минулого року вдалося поховати лише 14 жертв. Торік 32, позаторік 50.

До Меморіального центру Сребрениці щодня приходять і приїздять люди. Це родичі загиблих і туристи, яких підвозять великими автобусами. Ті, хто опинився тут уперше, приголомшено бродять між пам’ятниками, розмовляючи впівголоса й фотографуючи все навколо. Інші, з місцевих, одразу йдуть до рідних могил і годинами читають молитви.

Знадобилося майже 30 років, аби Генеральна Асамблея ООН визнала різанину в Сребрениці актом геноциду проти боснійських мусульман. Свій голос до заклику проголосити 11 липня Міжнародним днем ​​пам’яті геноциду в Сребрениці додав і Азір Османович – свідок і хранитель пам’яті про трагедію. Зрештою, Генеральна Асамблея ООН ухвалила відповідну резолюцію у травні минулого року. За проголосували 84 країни, проти 19. Серед тих, хто голосував проти, були Сербія, Росія, Білорусь, Китай.

Воно і не дивно. Сербські медіа називають події у Сребрениці фейком і “брехливою провокацією”, і аж ніяк не воєнним злочином. Російська пропаганда, намагаючись нівелювати злочини своєї армії в Україні, повторює ті ж самі наративи, цинічно розповідаючи про “інсценування” в Бучі, Маріуполі, Києві, Харкові, Одесі. Цю ж риторику повторюють проросійські медіа в Америці та країнах ЄС, і довірливий читач сприймає ці нісенітниці за чисту монету.

Світ ніби розколовся на два абсурдних паралельних виміри. В одному згадують про тридцятиріччя трагедії Сребрениці й засуджують вбивць. В іншому путінська Росія щодня безкарно знищує народ України своїми ракетами і дронами-вбивцями.

Людмила Макей, The Geopost